Дай сили заплакати

«Боже великий, дай мені сили заплакати… дай мені духу пережити цю трагічну обставину, яку не можу змінити», - благав герой цієї щемливої історії над труною коханої. І в ті хвилини світ «непізнаної радості, незбагненної таїни, краси і ніжності… бентежних сподівань і далекосяжних мрій», який недавно ще так солодко йшов їм із Віоланною назустріч, «раптово зімкнувся… мертвою хвилею… і невимовною тугою… скам’янів у грудях». А потім волею незбагненних обставин він опинився на межі світів і в недоступних людині просторах. Йому відкрилося земне і позаземне буття. І навіть себе він побачив у зрілому майбутньому. Віоланна була з ним у всіх його днях, на всіх дорогах, у всіх думках, вела його світами, дарувала терпкі й світлі, наче «ясминовий дощ», здивування. І в цьому стані буття-небуття він пізнав з нею те, чого в земному житті вони не знали. Дмитро Кешеля писав не фантастичний роман. Це - глибокий і тремтливий роздум про людину і сили, які тримають її у світі. Про вічність її. І про любов, без якої неможливі і вічність життя, і вічність людини, і вічність любові.